ТРИ ЯК РIДНI БРАТИ



Категории Юрiй Федькович ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал (Повiсть) I Iван Шовканюк — головний герой повiстi, згадує своє життя, як його, двадцятилiтнього хлопця, забрали в цiсарську армiю. Хлопець ледве — ледве випросився на три днi додому, щоб попрощатись iз рiдними. Мати з сестрами плакали, лише старший брат Онуфрiй виглядав байдужим, бо вiн був хворим i потихеньку гинув.
— Братику, — кажу, — а вам мене не жалко? Вiн менi на це нiчо не вiдповiв, тiльки двi сльози великi — великi покотились по красному та зав'ялому тому личку. Заплакав i я собi, попрощався та й пiшов. II За два армiйських роки Iван не знайшов собi друзiв у армiï, бо був сумний i мовчазний. Лише iнодi вiн тихо плакав, стоячи на вахтi, щоб нiхто не бачив. Аукасарнi — от як у касарнi: гомiн, зойк. Дехто лає, дехто б'є, декого знов другi б'ють. А я собi — от як то я: все мовчу та своє дiло роблю. Пан капрал Косович не раз, бувало, й кажуть: — Це, — кажуть, — чоловiк кам'яний; я би так не змiгжити на свiтi! — А що ж, — кажу, — пане капрал: ми не можемо бути всi однакi. — Та й знов молчу. Одного разу черговий капрал повiдомив Iвана, що з дому йому надiйшов лист. А камратя так зараз i в жарти: — Еге, — кажуть, — з грiшми! Шовканюк завтра платить. III Ранком наступного дня Iван пiшов одержати листа, а капiтан був такий злий, що жбурнув того листа в обличчя юнаковi. Понiс я свiй лист до одного фронттера, що знав читати. — Ану, — кажу, — фронттер, прочитайте менi оцей лист, будьте такi добрi! — Чому нi, — каже, — прочитаю. Лист був вiд брата Онуфрiя, який вiдчував, що помирає. Онуфрiй писав, що сестри в наймах, а найменший брат Василько у панiв бiля волiв служить. Свою ж худобу родинi прийшлося продати, щоб сплатити податки, навiть кожух для цього продали. Дядько ïхнiй Андрiй дуже образив Iванову родину: вiдiбрав у них корову, але Онуфрiй просив про це не згадувати, адже дядько свiй, рiдня. Онуфрiй також просив Iвана споминати його i приïхати у вiдпустку, адже мати залишається сама. IV Другого дня Iван Шовканюк пiшов проситися у вiдпустку. Почувши це, капiтан ударив Iвана в обличчя, звелiв арештувати. Сидячи в камерi, хлопець вирiшив утопитися, коли вийде, бо не мiг винести збиткування над собою. V Через два днi Шовканюка повели до капiтана. Разом з ним викликали усiх словакiв, якi служили в цьому полку, бо ïм вийшов строк служби. Приходить капитан до словакiв. — А що, — каже, — прийшло, аби вас пустити додому. Вони так зрадiли, Господи! Капiтан запропонував словакам послужити ще. Але нiхто не схотiв. А капрал Бая погодився служити ще рiк за те, щоб Iвана Шовканюка пустили у вiдпустку. Капiтан не йме вiри: то на мене дивиться, то на капрала. — А це, — каже, — як? — Отак, як кажу: пустiть Шовканюка на урльон (вiдпустку), то вам цiлий ще рiк служитиму. Пустiть, пустiть, пане капiтан, — в нього брат помер, в нього стара слаба мати з голоду погибає. Капiтан на це погодився. VI Наступного дня Iвановi видали урльопас i драний одягта й вiдпустили. Вiн довго чекав капрала, щоб подякувати й попрощатись, але не дiждався i пiшов. Вийшовши за мiсто, Iван зустрiв Баю. Капрал запросив Iвана у шинок, пригостив вином, якого хлопець нiколи не куштував, i дав грошей купити хоч кожушок, бо перед Рiздвом було дуже холодно, а на Шовканюковi драний одяг i йти йому додому бiльш сорока миль. Не хотiв Iван спочатку брати грошi в капрала, але той дуже розсердився. Не хотiв я ïх бiльш гнiвати — узяв. За два леви, — думаю я собi, — куплю ненi добру хустку тепленьку, за лева — шовкову хустку братовi до шиï; а по левовi — кожнiй сестрi по рантуховi тонкому та широкому. Попрощався Iван з карпалом Бая й пiшов. VII Вже доходячи додому, Iван втомився i зголоднiв. У нього в торбi були i калачi, i вино, i риба, але вiн не ïв, хотiв принести все додому, адже був св'ят — вечiр перед Рiздвом. ...По хатах свiтло видно, чути, як добрi люди радуються сидя при вечерi, а я собi йду з цiпком у руках та думаю, що то тепер у мене дома дiється. Братика мого, мабiть, уже й немає на свiтi!.. А що ненечка, а що сестри? ...Йду далi, навiть i в вiкна не дивлюся, так iду. А тут так мене i тисне щось коло серця, неначе п'є що мене за серце; i дрiмлеться менi, неначе я п'яний абощо, а я нинi i кришечки хлiба в устах не мав, не то що. Втомившись, Iван сiв i заснув. VIII Прокинувся вiн не на снiгу, а на бiлiй постелi у якогось молодого жандарма. Бачили ви того ангела, що в Черновцах у святiй Параскевi на лiвих древах намальований? Такий i це жандарм був, благий та ясний. Стоïть надо мною та дивиться в вiчi. Цей жандарм знайшов Iвана на дорозi замерзаючого, викликав лiкаря i доглядав.
— Коби я знав, — кажу, — де мiй мундир, я би збирався. Доста невеселий був жандарм, я ще засмiявся. — Коби, — каже, — за три днi, то би добре. Я аж не зумiвся. — Що ви оце кажете, пане? Ви не знаєте, яку мене дома! — Я все, — каже, — знаю. Але дохтор велiв тебе не пускати. — Аде ж той, — кажу, — дохтор? — Вiн зараз повинен надiйти — я вже пiслав по нього. Прийшов лiкар i не дозволив хлопцевi вставати з постелi, бо вiн був ще дуже слабий. Але Iван випросився, зiславшись на те, що додому йому близько. I лiкар дозволив, але тiльки наступного дня, йти йому додому. IX Iван лежав i згадував домiвку. Жандарм спитав, чого вiн замислився. Iван вiдповiв, що думає, заметане брата живого чи нi. А жандарм сказав, що вже тиждень, як поховали Онуфрiя, i заплакав.
— Або ви, — кажу, — мого брата знали? — Я, — каже, не мав вiрнiшого товариша на цiлiй цiй вашiй Буковинi. — ...Як же ж ви пiзналися з Онуфрiєм? — Я не раз, — каже, — у вас на квартирi стояв, от i пiзналися. Як то було таку щиру та любу душу не полюбити?.. — А сестри моï — не знаєте, чи прийшла хоть одна додому? Бо брат менi писав, що обi в наймах. — В наймах, — каже жандарм, а сам так i почервонiв. Два тижнi працював Iван в лiсi. Одного дня до нього прибiг Василько i сповiстив, що мати дуже хвора. Коли Iван прибiг — мати вже вмерла. — А чому ж ти менi, синку, давно не дав знати? — лаю я на хлопця. — Я хотiв, бадiчку, коли ж бо неня ув одно мене не пускали, — повiстує хлопець, плачучи. — Ви, ненечко, слабi, — я пiду за бадiчком у лiс? — Не йди, синку, — кажуть неня, — а то ще тебе собаки де нападуть та перепудя. Не йди, синку, я не слабенька. XII Пiсля похорону матерi Iван захворiв. Прийшов пiп за платою за похорони, забрав торбину з одягом i залишок грошей. Аж тут уходить i вiйт з десятником. — Ати, — каже, — набрав у жида на сажнi — чом не робиш? — Коби я годен, — кажу, — я би робив, а так самi видите, що не годен. — То дай залiг, — каже вiйт, — або пiдпишися на Грунт. Жидiвське не смiє пропасти. — Жидiвське, — кажу, — не пропаде, а я на Ґрунт не пiдписуюся, бо до того є сироти, не лиш я. Коли подужаю — а я жидовi вiдроблю, ще й ка мату му заплачу. Вiйт насварив на мене та й пiшов. Але жид поганий не ждав: в тиждень, чи як, прийшов мене орантувати. ...Записали i Ґрунт, i хату в залiг. Iван аж заплакав вiд образи i болю так, що серце немов вискакувало з грудей. А тут до нього прийшов колишнiй товариш Якiв Нестерюк, посварив за те, що вiдписав землю за борги, назвав дурнем. Наступного дня з'явився жид, повернув папери на Ґрунт, бо Якiв заплатив Iвановi борги i вiдпрацював за нього в лiсi. XIII Якiв Нестерюк був з нашого села, парубок годний та щирий — такий уже щирий, що й не сказати. З ним Iван товаришував до армiï, а коли прийшов у вiдпустку, то не раз кортiло до його пiти вiдвiдати, та все не смiв; така — то вже, бачите, натура. Якби був сам до мене не прийшов, то хто знає, коли би ми були i побачились. Наступного дня Якiв знову прийшов до Iвана i сповiстив, що на певний час, доки Iван слабий, перебереться до нього жити, щоб доглядати i хворого, i його господарство.
— А твоє ж господарство? — За моє не журись: я i свого догляну, i тут буду. Так i завтра ночуюся хiба до тебе?.. Я хотiв щось казати, але вiн не дав. — Ти дурень! — каже, та й пiшов, свищучи, у дверi. XIV З Яковом у хатi повеселiшало, до того ж вiн робив усю весняну польову роботу. Сестри Iвана повернулися додому, i сам вiн став одужувати. Аж ось Iвана викликали до волостi. Староста сказав хлопцевi, що його звiльнили вiд подальшоï служби в армiï. Iван здивувався, яктаке може бути. А староста й вiдповiв:
— Я написав за тебе до мiнiстерiï, бо менi жандар ïайвер усе уповiв. — Котрий то жандар? — питаю я. — А той, що тебе на снiгу замерзлого найшов. Я все знаю. — Пане мiй годний! — кажу я та й упав старостi в ноги. — Пане мiй добрий! Дай Христе — Боже аби ви нiколи на лихе мiсце не ступили! — Годi вже, годi, — каже староста. — А тепер iди собi домiв, женися та ставай на господаря. Вже доста бурлакувати — час раз i людьми стати! XV Прийшовши додому, Iван все розповiв Якову, той засмутився, що прийдеться розлучатися, адже тепер Iван одружиться. А Iван йому i каже: — Дай свою сестру за мене. — Ой? — Табiгме! — А я що буду робити самий дома? — Зо мною жити, коли ласка твоя. А нi — i ти женись, то станемо оба Ґаздами. — Гм! — каже Якiв. — Так, брате! — Коли так, то хiба й я женяся? — Ану, женися, братику, — без жарту. — А даси за мене свою сестру? — ...Хоть обi, любчику, — кажу я. — А я ж... — Агов! — крикнув нам хтось з — за плечей... — Не роздавай усi, бо й менi треба лишити хоть одну! Хлопцi обернулися — а це той самий жандарм Тайвер. Iван почав дякувати йому за допомогу. А жандарм розповiв, що теж звiльнився зi служби, i сказав, що не хоче повертатися до своєï Нiмеччини, бо там у нього нiкого немає. Тому вiн вирiшив тут оселитися, купити землю та господарювати, бо полюбив цей кра, й.
— Та — бо тобi треба женитися, — каже Якiв до жандаря. — Без жiнки не йде господарство в лад. — А ти як гадав? — каже жандар. — Женитися — вiдки голова! Що, варе, моя Оленочка, та чарiвочка, дiє? — серце моє! — Яка Оленочка? — питаю я. — Або твоя сестра! — каже Тайвер. — Як це? — Отак це: ми двоє любимося, та й годi! Здивований Iван покликав сестру та й спитав, чи то правда, що вiн почув. Олена розгубилася, засоромилася i сказала, що не подивиться бiльш на жандарма, аби тiльки брат не сердився. Хлопцi засмiялись, а Iван сказав, що вiн зовсiм не проти того, щоб вiддати сестру за жандарма. Але тiльки за умови, що Олена буде дуже любити свого чоловiка. XVI Перед зеленими святками всi троє парубкiв приготувались до весiлля. Особливо нiмець Тайвер: вiн не тiльки купив собi Ґрунт, хату i худобу, а навiть руський одяг. Якось сидiли вони втрьох, мiркували, кого взяти в дружки Iвану на весiлля, а в хату увiйшла Марiя, Якова наречена, i сказала, що Iвана питає якийсь вiйськовий, i описала зовнiшнiсть гостя: Русявий, високий, очi — як тi орiялки синi, а як говорить, то., то ув одно моргає. Я не побiг, а полетiв з хати. — Бая, — кажу, — пане мiй годний, соколе мiй ясний! Чи це ви, чи я п'яний?.. — Ба, це таки я сам. Наш регемент стоïть тепер у Черновцах. Я чув, що ти женишся, — бо я за тебе ув одно перевiдував, — от i випросився на Нденьнаурльон, щоб то в тебе погуляти та вже погуляти! Чи добре я оце зробив?.. Тонiй, жандарм, смiючись, запропонував Iвановi впросити Баю стати дружкою. Бая з радiстю погодився, як сам сказав, упiдскоки. XVII Всi троє парубкiв оженилися. Такий — то вже тривок мiж нами любий та милий! I Ґрунта маємо, i худобу, i пасiку, ще i ставок хочемо собi викопати. А з Тонiєм та з Яковом жиємо собi, як тi рiднi браття, — сказано: три як рiднi брати. А у недiлю збираються сiм'ями, розмовляють, спiвають. Тонiй Тайвер добре грає на скрипцi, а Iванова Катерина, сестра Якова, гарно спiває. Тiльки часом Iван сумує i згадує свого покiйного брата Онуфрiя: ...не обiзветься мiж нами, не подивиться очима тима тихими та любими, не промовить речами своïми добiрними... А менi все здається, що вiн не вмер, що вiн мусить вiдкiля надiйти. Да, мабуть, не прийде вже, серце моє!

Метки ЛIТЕРАТУРА 40-60 ХХ РОКIВ XIX СТОЛIТТЯ, ТРИ ЯК РIДНI БРАТИ, ЮРIЙ ФЕДЬКОВИЧ, твiр, стислий, короткий, скорочено, уривки, основна, думка, переказ
ТРИ ЯК РIДНI БРАТИ